Українські кобзарі Східної Слобожанщини.

Слобідський край у 19-му столітті вважався одним з найбільших центрів кобзарського мистецтва на Україні. Так звана «харківська школа» кобзарів славилася на всю Україну. Ця слобідська кобзарська школа мала розповсюдження по всій Слобожанщині – талановиті кобзарі у цей період були і на Харківщині, і на Сумщині, і на Східній Слобожанщині.

Адміністративний кордон між Харківською, Воронізькою і Курською губерніями не був перешкодою для українського життя, єдиного у своїх загальних рисах на всій території української Слобожанщини. Кобзарі спокійно пересувалися з однієї губернії до іншої, створюючи нові кобзарські осередки в українських селах по обидва боки губернського кордону, збагачуючи таким чином українську народну культуру на всій тій території, яка незабаром, наприкінці 20-го століття, стане поділеною між двома державами – Росією та Україною.

Часто бував на Східній Слобожанщині талановитий кобзар Федір Вовк (сам родом з Галичини), який з 1848-го року був обраний кобзарською радою керівником усіх слобідських кобзарів – «панотцем цехмайстром». І помер Федір Вовк саме під час чергової подорожі Східною Слобожанщиною – у слободі Грайвороні (що зараз у Білгородській області), 1889-го року. Поховали його тут же, на старому грайворонівському цвинтарі. За кобзарським звичаєм, так само у Грайвороні, зібралася кобзарська Судна рада, яка обрала новим «панотцем цехмайстром всієї Слобожанщини, Криму і Поазов'я» Івана Казана, який очолював кобзарський слобідський цех аж до самого кінця, до тієї пори, як радянська влада знищила на Україні і кобзарів, і їхню організацію.

Родичем Івана Казана та учнем Федора Вовка був відомий український кобзар, родом зі Східної Слобожанщини, Степан Пасюга. Народився Степан Пасюга 29 листопада 1862-го року у слободі Борисівці, також сучасної Білгородської області. У період пожвавлення українського національного руху після революційних подій 1905-го року, Степан Пасюга, не зважаючи на власну сліпоту (а всі тодішні кобзарі були сліпими), встановлює міцні контакти з гуртками української національної інтелігенції – виступає на патріотичних концертах у Харкові, Києві, Полтаві, Одесі, Миргороді, Охтирці, Катеринославі. А в 1916-1917 рр., разом зі своїми учнями, Григорієм Кожушком і Іваном Кучугурою-Кучеренком, виступає у Петрограді, столиці Російської імперії. Взагалі ж Степан Пасюга створив велику власну школу – його учнями були найвідоміші тогочасні кобзарі: Григорій Кожушко, Захар Бенший, Єгор Мовчан. Сам Степан Пасюга жив дуже просто, зневажав «світські витребеньки» і дотримувався заповітної строгості у відношенні до своїх учнів. Знав він багато дум і старин, але «на люди» (для інтелігенції) співав лише чотири – «Плач невільників», «Три брати Озівські», «Удова і три сини», «Конівченко». Інтелігенція ж Пасюгу дуже любила – український художник Опанас Сластьон зробив навіть два його портрети.

Цілком перевернулося життя східнослобідського кобзаря після більшовицького перевороту 1917-го року. У 1923-му році радянська влада змусила Пасюгу, разом з двома іншими колегами по кобзарському цеху – Павлом Гащенком і Григорієм Цибкою, створити нову, «радянську» думу – «Про військо Червоне, про Леніна-батька і синів його вірних». Оспівувалась у цій думі більшовицька партія і радянська влада, які здобули перемогу над незалежною Україною та Центральною Радою. Певна річ, що українське суспільство чудове розуміло, що змусило Пасюгу співати панегірики новій владі. Але авторитет його серед кобзарів після цього добре похитнувся. Та й радянська влада вдячністю кобзарю за це не відплатила. Якихось винагород від нових владарів Пасюга так і не отримав. Долею своєю він розділив долю всього тогочасного українства. 1933-го року Степан Пасюга загинув під час голодомору в селі Великій Писарівці на Сумщині.

Але кобзарські традиції на Східній Слобожанщині тоді ще не загинули. Серед численних учнів та послідовників Степана Пасюги був і уродженець рідного для нього краю – Георгій Ткаченко. Георгій Ткаченко народився 5 травня 1898-го року в селі Глушкові сучасної Курської області. Йому довелося пережити бурхливі роки панування комуністичної влади, коли кобзарів то переслідували за те, що вони оспівували козаків та гетьманів старої України, «класових ворогів українського пролетаріату», то звеличували як представників «справжнього народного мистецтва». У 60-70-х роках 20-го століття, коли радянська влада розпочинає черговий наступ на український національний рух, кобзарство залишається хіба що не єдиною віддушиною для українських патріотів, тією галуззю національного мистецтва, на яку не наважується посягнути офіційна ідеологія.

Як свого часу і Степан Пасюга, Георгій Ткаченко стає у «застійні» роки своєрідним національним символом в радянській Україні. Він створює у столиці України Київський кобзарський цех. Навколо Ткаченка гуртуються молоді люди, українські патріоти, які стають його учнями, та переймають від шанованого майстра традиції слобідського кобзарського мистецтва, які вже, здавалося, повинні були б навіки загинути у «державі розвинутого соціалізму». Але Ткаченко ці традиції зберіг, і що найголовніше – передав нам, нащадкам, у спадок. Переживши комуністичну владу, помер Георгій Ткаченко в грудні 1993-го року у Києві, в вільній, незалежній Україні. Школа Георгія Ткаченка існує і нині. Учні його зберегли та розповсюдили слобідські кобзарські традиції цілого століття, що духовним ланцюгом пов'язали між собою кращих слобідських кобзарів минувшини – Георгія Ткаченка, Степана Пасюгу, Федора Вовка. Кобзарська традиція на незалежній Україні не вмре, не загине. А от на Східній Слобожанщині, в Російській державі, вона загинула. Українських кобзарів тут давно вже немає.

Залишились нам у спадок від Георгія Ткаченка і його численні спогади про своїх учителів. 1999-го року, в Сумах, у видавництві «Собор» вийшла, упорядкована ним ще за життя, збірка про Єгора Мовчана: «Єгор Мовчан. Спогади. Статті. Матеріали». У передмові до цієї праці, під назвою «Збагачуючи традиції», розказує Георгій Ткаченко і про те, як шанував Єгор Мовчан свого та його, Ткаченка, учителя – Степана Пасюгу. «Такого кобзаря, як Пасюга, ніколи не було й не буде! – згадував Є. Мовчан.– Голосу його не було краю і кінця. Він знав майже всі думи, співав величезну кількість народних пісень. А що вже грав на кобзі, то про це й говорити нема чого».