Українці Курська в 20-му столітті.

Як вже неодноразово згадувалося у цій праці, найдавнішим містом Східної Слобожанщини є Курськ. Колись один з центрів провінційного життя племені сіверян, столиця удільного князівства, з переходом під владу Росії на початку 16-го ст., Курськ швидко стає адміністративним осередком Московської держави на її південно-західному кордоні, і з цього часу безповоротно зросійщується. Але українська складова у житті міста повністю не зникає – близькість до України, як і українська минувшина Курська доби Київської Русі не давали засохнути тут до кінця цілющому українському джерелу. У попередніх главах цієї праці писалося про долю українського художника Костянтина Трутовського, який народився у Курську в першій половині 19-го ст. У цьому розділі розповідь буде про тих українців, чия доля була пов’язана з Курськом в столітті двадцятім.

Знаменною подією для Курська стало перебування тут митрополита української греко-католицької церкви Андрія Шептицького в 1914-1915 рр. При чому потрапив митрополит у Курськ не за власним бажанням. 1914-го року, з початком Першої Світової війни, російські війська увійшли до Львова, який входив тоді до складу Австро-Угорської монархії. З переходом Галичини до складу Росії відразу розпочалися тут справжні репресії проти всього українського. При чому воєнна російська влада у краї визнавала національні права місцевих німців, поляків, євреїв, та тільки не українців, адже згідно з офіційною імперською термінологією в Росії, ніякої окремої української нації взагалі існувати не могло.  Таким чином у Львові знищувалися всі написи і українські установи, на протилежність польським, і це призвело до різкого зростання антиросійських настроїв серед місцевих українців, і навіть тих, хто перед війною вважали себе відвертими «москвофілами». Зазнала утисків і греко-католицька церква, яку російські урядовці не вважали рівною до православ’я. Митрополит Шептицький, як провідник українського руху у місті, був заарештований, та відправлений під конвоєм у центральну Росію. Так він з’явився у Курську.

Про перебування у Курську українського митрополита неодноразово згадувала і російська преса. В 1998-му році український дослідник з Москви, голова Українського Історичного Клубу цього міста Віктор Ідзьо зібрав ці свідчення російської преси цієї доби, та видрукував їх в «Науковому Віснику Українського Історичного Клубу», в статті «Митрополит Андрій Шептицький у Росії: Курське ув'язнення митрополита». Як видно з цієї праці, перебування Шептицького у Курську мало особливе значення для цього міста.

Митрополит Андрій Шептицький мав не тільки високе церковне звання, до того ж він був ще і графом, і влада Курська повинна була віднестися до нього із усією повагою. З митрополитом зустрічається курський губернатор Муратов, оселюють владику в особняку Полторацького, і дозволяють вільно пересуватися містом, хоча і під наглядом. Але Андрій Шептицький був перш за все глибоко віруючою людиною, а так як у Курську греко-католицьких храмів зазвичай не було, він ходить на службу в православну церкву, вважаючи, що Христа можна славити скрізь, разом з усіма християнами.

Та одного разу Шептицького у церкві побачив сам архієпископ Курський Тихон, який служив там службу, і вчинив скандал прямо у Божому храмі. Архієпископ навіть покликав поліцейських, аби вони вивели митрополита з храму. Відправившись на аудієнцію до Муратова, Тихон змусив того офіційно заборонити Шептицькому ходити до православних церков. Довелося відтоді Шептицькому слухати слово Боже в католицькому костьолі міста Курська. Католицьке духовенство поставилося до митрополита набагато лояльніше. Шептицькому було навіть дозволено самому вести службу Божу та виступати з проповідями. Через те костьол стало відвідувати набагато більше людей, ніж до того, і не тільки католики, а й звичайні мешканці Курська зацікавилися службами митрополита-графа. Влада знову стривожилася, і заборонила Шептицькому ходити і до костьолу, посадивши його під домашній арешт.

Дізналися про це і у столиці Росії. Ліберальна преса виступила навіть на підтримку Шептицького. Ось що писав тоді журнал «Колокол»: «Мы с болью в сердце узнали об изгнании православного униатского митрополита А. Шептицкого из православного храма в Курске. Не будем касаться частного вопроса о неприятии униатского митрополита архиепископом Тихоном. Очевидными есть факты, что, нанося визиты местному Курскому духовенству, митрополит А. Шептицкий хотел отдать дань уважения представителям российской православной церкви, но наши иерархи, нося в сердце неведомую злобу, ненависть, а не любовь Христову, выгнали православного митрополита с православного храма. Неприлично православным града, где митрополит православный-униат обитает, не пускать оного в храм Христовый».

Тим не менш влада вирішила за краще відправити митрополита Андрія Шептицького ще далі в Росію, до Суздальського монастиря, де той знаходився вже у справжньому ув’язненні, в монастирській келії, не мав можливості виходити звідти, і здобувши свободу тільки після Лютневої революції 1917-го року, вийшов звідти вже калікою, з хворими ногами. 

Географічна наближеність Курська до України призводить до того, що у місті українські прізвища мають не лише етнічні українці, але і представники інших національностей, наприклад євреї. 1948-го року у Курську народився Володимир Натанович Винокур, відомий російський естрадний артист пародійного жанру. А 1957-го року тут же розпочалося життя Ігоря Скляра, кіноактора та співака, зоряною роллю у кіно для якого стала участь у стрічці «Ми із джазу» про Одесу 1920-х років.

20 травня 1899-го року у Курську народився Олександр Дейнека, відомий радянський художник. Батько його був залізничним робітником, а предки – українськими селянами («дейнеками» називалися українські повстанці-козаки в 17-му ст.). Навчався Олександр Дейнека у Харківському художньому училищі, по закінченні якого повернувся до рідного Курську, а згодом переїхав до Москви. Картини художника Дейнеки цілком витримані в дусі соціалістичного реалізму – панівного напряму радянської доби, з загального ряду радянських художників Дейнека вибивається хіба що підвищеним рівнем еротизму, який він зміг дивовижно поєднати з партійними директивами у мистецтві. Оголені постаті жінок, чоловіків і навіть дітей на полотнах Дейнеки своєю монументальною статурою дуже нагадують аналогічні вияви на полотнах сучасних йому німецьких художників доби Третього рейху. Багато картин присвятив Олександр Дейнека українському Донбасу – «В Донбасі», «Перед спуском у шахту», «В забої»,  "Механізуємо Донбас!» та інші. Полюбляв художник бувати і в Криму – тут він створив такі картини, як «У Севастополі», «Майбутні льотчики», «Кримський пейзаж». Творів, позбавлених від нав’язаних комуністичною системою стереотипів у Дейнеки небагато – найбільш правдиво він писав лише тоді, коли звертався до зображення картин природи рідних місць, з якими було пов’язане його курське дитинство. Як приклад такого мистецтва – картина «Під Курськом. Річка Тускорь» 1945-го року. В наші часи, разом із забуттям мистецтва соціалістичного реалізму, починає забуватися і творчість Олександра Дейнеки. Але тисячі москвичів і гостей російської столиці щоденно вдивляються в величні мозаїчні панно Олександра Дейнеки на станціях московського метро «Комсомольська», «Маяковська» та інших.

Пов’язане з Курськом і родове коріння російського режисера Володимира Бортка, автора скандально відомого кінофільму «Тарас Бульба». У Курську в 1924-му році народився батько режисера  - Володимир Бортко (старший). Українська Вікіпедія пише про нього: «Російський режисер українського походження. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1968). Батько режисера, сценариста, актора Володимира Бортка». Російська Вікіпедія про Бортка старшого не згадує. У 1957-1964 роках він працював у драматичному театрі імені Миколи Гоголя в Москві. У 1964-1971 роках очолював Одеський російський драматичний театр імені А. Іванова. У 1971-1983 роках працював у театрах Волгограда й Курська. Здійснив окремі постановки в театрах Києва, Львова, Польщі.

Його син, Бортко молодший, з дитячих років не жив у родині батька. Після розлучення батьків, мати, актриса Марина Захаренко, стала дружиною обласканого партією драматурга Олександра Корнійчука, який усиновив Володю. Талановитий драматург, Корнійчук, тим не менш, писав за вказівкою влади про щасливе життя українських колгоспників, в той час, як справжні, а не вигадані письменником українські селяни, вмирали з голоду, а сам Корнійчук, як новітній пан, жив у розкішному маєтку, який на всю околицю сяяв електричним світлом, в оточенні темних та голодних українських сіл.

Володимир Бортко-молодший в 1974-му році закінчив кінофакультет Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого (майстерня Родіона Єфименка і В. Чубасова) за спеціальністю «Режисура кіно та телебачення». Працював асистентом режисера та режисером-постановником на Київській кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка.  Тут же, в 1975-му році, він поставив свій перший фільм «Канал». В 1980-му році перебрався на кіностудію «Ленфільм» в Ленінград.

Прославився Володимир Бортко-молодший своїми екранізаціями російських класиків, його фільми дуже вдало поєднували в собі вірність авторському тексту з цікавістю сюжетних ліній та чудовою грою кращих російських акторів. Телевізійний фільм «Собаче серце», за твором Михайла Булгакова, став справжнім проривом для радянської публіки в 1988-му році в загублений світ російської дореволюційної інтелігенції, і став епохальною подією для радянської інтелігенції часів Перебудови в СРСР. Великою творчою вдачею Бортка можна вважати і серіал «Ідіот» за Достоєвським, меншою мірою – «Петро Перший. Заповіт» за романом Данила Граніна.

Але коли режисер Бортко приступив до праці над фільмом «Тарас Бульба», на жаль, пристрасті політичні узяли вверх над вірністю авторському слову, що було так притаманно для Бортка його перших фільмів. Фільм створювався під політичний заказ російської влади, яка серйозно побоювалася тоді впливу «помаранчевої революції» з України на російське суспільство. Всі ми читали цю повість Миколи Гоголя, всі знаємо про існування двох редакцій цього твору – першої романтично-української, і другої, переробленої Гоголем вже в роки важкої хвороби, коли він «заразився» містицизмом, спалив другий том «Мертвих душ» і вчив своїх читачів молитися Богу під час запорів у клозеті.

Всі ми в радянські роки читали цей твір саме у другій гоголівській редакції. І тим не менш, в пам’яті зовсім не залишалися всі ті сентенції про «білого царя» і «велику Русь», а пам’ятався лише великий козацький дух, Запорізька Січ та Україна. Бортко же свідомо знищив у своєму фільмі усю оту гоголівську «українськість», згідно з його агіткою українські козаки нічого іншого не бажали у своєму житті, як вмерти за Москву і «єдину Росію». Але мене боляче вразило зовсім інше свавілля режисера. Сцена на Запоріжжі, коли п’яний Тарас, в компанії з товаришами по чарці, ставить на голову сину Остапу кухоль з горілкою, і стріляє по ньому з пістолю. Звісно, у творі Гоголя такої сцени немає, адже великий письменник, на відміну від менш талановитого режисера, добре знав, що тогочасні пістолі не мали прицілу, це була зброя близького бою, яка била куди доведеться, і влучити з нього з рівною вдачею можна було не тільки у голову Остапу, а навіть у серце – як доля поверне. Бортко позичив цей сюжет з відомої швейцарської легенди про Вільгельма Телля, вмілого лучника, який змушений був стріляти з лука в яблуко на голові власного сина. Але якщо Вільгельма Телля змусили зробити цей небезпечний експеримент вороги, під загрозою смерті його та сина, та він при тому був впевнений, що влучить, бо був майстром з стрільби із лука, то Тарас Бульба, за примхою Бортка, згодний убити свого сина за просто так, заради виграшу в парі з п’яними друзями.  Так, непомітно, під пензлем режисера Бортка, з козацького ватажка робиться якийсь жорстокий маніяк, який ледве не вбиває старшого сина, потім таки вбиває молодшого, та їде, не дивлячись на небезпеку, у Варшаву, аби подивитись, як все-таки гине і Остап. Так перетворив Володимир Бортко величну козацьку повість на гротескну, дешеву (за результатом, а не грошима, що були витрачені на цей фільм) пародію. 

До характеристики Бортка-молодшого варто додати і такий факт: він є членом Комуністичної партії Російської Федерації, і разом з тим, час від часу, співає осанну президенту Путіну, до політики якого КПРФ знаходиться у непримиренній опозиції в російській Думі.  Коли журналісти запитують в Бортка, як це трапляється, що він полюбляє і Путіна і комуністів, він відповідає, що, як на нього, Путіна і Зюганова (лідера КПРФ) «об’єднує любов до батьківщини».