Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [64]
Пошук
Наше опитування
Вас цікавить історія козацтва?
Всього відповідей: 13
Друзі сайту
сайт ТЕМА
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

Східна Слобожанщина в боротьбі за незалежну Україну.

Східна Слобожанщина в боротьбі за незалежну Україну.

 

Бурхливі події Епохи Визвольних Змагань на Україні 1917-1921 рр. мали безпосереднє відношення і до Східної Слобожанщини. І уряд тодішньої України, і українське населення Східної Слобожанщини неодноразово виявляли непохитну волю до єдності українських етнічних земель в єдиній державі, східний кордон якої мав проходити по узбережжю Середнього Дону, і таким чином мати у складі незалежної України і Подоння, і Білгородчину разом з іншими українськими регіонами Курської губернії. Про те, як відбувалася ця боротьба українців Східної Слобожанщини за незалежну Україну, і йде мова у цьому розділі.

 

Український історик Іван Гошуляк, у своїй праці «Проблема соборності українських земель у добу Центральної Ради» розповідає про те, як боролася Центральна Рада за те, аби всі українські етнічні землі були об’єднані в межах єдиної України, спочатку автономної, а потім незалежної держави. Нижче наводяться уривки з праці Івана Гошуляка, згадки про землі Східної Слобожанщини в документах Центральної Ради тієї пори виділені мною жирним шрифтом.

 

Вже в квітні 1917 р. голова Центральної Ради М. Грушевський в статті «Якої ми хочемо автономії і федерації?» так окреслив територію майбутньої автономії України: «Українці хочуть, щоб з українських земель Російської держави (бо про них говоримо поки що, не зачіпаючи питання об'єднання всіх українських земель) була утворена одна область, одна національна територія. Сюди, значить, мусять увійти губернії в цілості або в переважній часті українські - Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська, Кубанська. До них треба прилучити українські повіти сусідніх губерній, як Хотинський і частини Аккерманського Бессарабської, східні частини губернії Холмської, полудневі окрайці губерній Городенської, Мінської, Курської, західні часті Вороніжчини, Донщини, Чорноморської і Ставропольської губерній. Так утвориться територія, де українська людність становить більшість».

 

Велику роль в консолідації і об'єднанні українців відіграв організований Центральною Радою Український Національний конгрес, який працював у Києві 6-8 квітня 1917 р. Важливе значення мали також практичні заходи конгресу, насамперед переобрання і перетворення Центральної Ради в загальнонаціональний орган. Запропонована М. Грушевським схема її реорганізації передбачала, зокрема, таке представництво з місць: від 7 українських губерній Київської, Волинської, Подільської, Херсонської, Катеринославської, Харківської і Полтавської, що в цілому залюднені українською більшістю, вибиралось по 4 представники. В губерніях, де українцям належала менша частина губерній, - Бессарабській, Чорноморській, Воронізькій, області Війська Донського - по 2. В губерніях, де була невелика частина українців, як Ставропольській, Курській, Мінській, Городенській, - по 1 представникові. [Отже, в першому українському Парламенті 20-го ст., з 52 місць  - три місця було зарезервовано за представниками Східної Слобожанщини.]

 

Вже з перших кроків своєї діяльності, що її було спрямовано на розбудову автономної України, Центральна Рада наштовхнулась на активну протидію Тимчасового уряду, який, здійснюючи великодержавну політику, з самого початку негативно поставився до справедливих вимог українців. Коли делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком подала в середині травня 1917 р. Тимчасовому уряду, а також виконкому Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів доповідну записку з питань автономії України, то замість конкретної позитивної відповіді для переговорів з нею було створено спеціальну комісію, метою якої було шляхом тривалих розмов, по суті, зірвати їхнє вирішення. Найгостріші суперечки в цей час точилися саме навколо визначення території майбутньої автономної України. Посланці Центральної Ради, керуючись підготовленою М. Грушевським декларацією в справі утворення крайового комісаріату, вважали, що вона повинна охоплювати всі терени, де українське населення становило більшість. Тобто губернії Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську і Таврійську, виокремлюючи з них неукраїнські частини і, навпаки, долучаючи до складу українських областей українські частини Холмської, Гродненської, Мінської, Курської, Воронезької губерній, Кубанської області та ін. Наділені високими професорськими титулами, члени урядової комісії категорично виступали проти такого підходу.

 

Новостворений уряд О. Керенського після довгих дискусій відхилив представлений делегацією Генерального Секретаріату проект «Статуту», а замість нього затвердив 4 серпня 1917 р. «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату Тимчасового Уряду на Україні». В ній нарешті визначалась територія України як окремого адміністративно-територіального тіла, але в дуже звужених межах. Уповноваження Генерального Секретаріату поширювались лише на територію п'яти українських губерній - Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської (до того ж за виключенням Мглинського, Суразького, Стародубського і Новозибківського повітів). Тобто, як справедливо зазначав дослідник О. Юрченко, в основному це були межі «Війська Запорізького» (з певним відхиленням в той чи інший бік) під час його договору з Москвою 1654 р. Щоправда, «Інструкція» залишила можливість поширення української адміністративної території й на інші губернії чи частини їх, в тому разі «як утворені в цих губерніях на основі постанови тимчасового уряду земські інституції висловляться за бажаність такого поширення».

 

Повалення більшовиками Тимчасового уряду наприкінці жовтня 1917 р. створило Центральній Раді сприятливі умови для поширення своєї влади на решту українських територій та декларування своїх прав на ті повіти сусідніх губерній, де українці становили більшість населення. Питання об'єднання українських земель розглядалось Центральною Радою 30 і 31 жовтня 1917 р. Внаслідок обговорення і роботи окремо створеної комісії майже одноголосно (крім кількох голосів представників національних меншин, що утримались) була прийнята постанова про з'єднання українських земель. «Розглянувши питання про становище тих українських земель, що по інструкції російського уряду від 4 серпня 1917 р. зосталися поза межами автономної України, - зазначалося в ній, - Центральна Рада, виконуючи волю трудового народу, висловлену в численних постановах селянських, національних та загально-територіальних - губернських та повітових - з'їздів і різних політичних та громадських організацій відмежованих частин України... ухвалила: «Поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українська, а саме - Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини».

 

Успіхи на шляху відродження національної державності, разом з тим й досягнення соборності, було закріплено III Універсалом Центральної Ради, що був прийнятий 7 листопада 1917 р. Ним проголошувалось утворення Української Народної Республіки і визначались її межі. «До території Народної Української Республіки, - підкреслювалося в ньому, - належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів Української Народної Республіки щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлена по згоді організованої волі народів».

 

Важливу роль в консолідації українства, зміцненні соборності українських земель мали підготовка й проведення виборів до Українських Установчих Зборів. Схвалений 11 і 16 листопада 1917 р. Центральною Радою закон надав виборче право не лише названим в III Універсалі землям, а й населеним переважно українцями повітам Курщини і Вороніжчини. Згідно з ним територія України ділилася на 10 виборчих округів: Волинську (за винятком частин, окупованих ворогом), Катеринославську, Київську, Полтавську, Подільську, Харківську (з прилученням Грайворонського повіту Курської губернії), Херсонську, Чернігівську (з прилученням Путивльського повіту Курської губернії), Таврійську (в складі Бердянського, Дніпровського та Мелітопольського повітів Таврійської губернії), Острогозьку (з Острогозького, Валуйського, Бирюцького і Богучарського повітів Воронізької та Новооскільського повіту Курської губернії).

 

Законом УНР від 29 листопада 1917-го року було проголошено проведення Українських Установчих Зборів, у повітах Путивльському, Грайворонському й Новооскільському Курської губернії та Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському й Богучарському Воронізької губернії. Тільки агресія російських більшовиків проти Української Народної Республіки позбавила український народ права провести вибори до своїх Установчих Зборів.

 

Отже, ми побачили, як була виявлена воля уряду УНР до прилучення Східної Слобожанщини до єдиної України. Тепер подивимось, як сам український народ цього краю бажав бути у складі Української держави. Після скасування в 1905-му році антиукраїнських законів Російської імперії, на Східній Слобожанщині виник та значно пожвавився український культурно-просвітницький і кооперативний рух, який після Лютневої революції 1917-го року  швидко набрав яскравих політичних форм. Його основними гаслами стали підтримка самостійницьких дій Центральної Ради та приєднання Східної Слобожанщини до територій, на які поширювалась юрисдикція українського уряду. Ці ідеї були лейтмотивом підсумкових документів, що затверджували численні «національні» й «селянські» з'їзди Острогожщини і Валуйщини. Так, з'їзд Валуйського повіту виніс резолюцію, «в якій зазначив змагання Валуйщини до з'єднання з іншими українськими землями та вимагав знесення кордону між Харківщиною та українськими повітами Вороніжчини, закликаючи українську владу в Києві не визнавати його, а тепер же реалізувати об'єднання українських земель».

 

25 травня 1917-го року була ухвалена резолюція Острогозького Українського повітового з’їзду:

1. Зв’язатися з Харковом як центром усієї Слобожанщини.

2. Негайно приступити до підготовки українізації народних шкіл шляхом організації курсів, впливу на земство тощо.

3. Признати український жовто-блакитний прапор та інш.

 

А вже незабаром об'єднаний з'їзд Острогозького, Валуйського і Богучарського повітів просив Центральну Раду якнайшвидше приєднати їх до УНР та «призначити на місця українську владу». Про українську державницьку працю Аркадія Животка на Острогожщині в цей період ми вже писали у попередній главі. А ось що пише сам Животко про свого соратника у цій боротьбі, селянина з Микитівки Валуйського повіту Ольшанського: «Цього ж часу виявив себе непохитним борцем і працівником на полі українського громадсько-національного життя й української культури селянин з Валуйщини - Ольшанський. Глибоко віддана національній ідеї визволення людина, ентузіаст у праці і лагідний у поводженні, був він у серпні 1917 року обраний членом Центральної Ради. Десь улітку 1918 p., перебуваючи в Харкові, одного сумного дня довідався я з «Южного Краю» про трагічну і в той же час героїчну смерть його у своїй слободі. Був розстріляний більшовиками, як член Центральної Ради з іменем України на устах».

 

6 березня 1918-го року Центральна Рада ухвалила «Закон про новий територіально-адміністраційний поділ України». Згідно з ним старий поділ на губернії і повіти скасовувався, а вся територія УНР розподілялася на нові адміністративні одиниці - землі. Усього земель – 32, з них п’ять мали відношення до Східної Слобожанщини. Окремою землею стало Подоння, з центром у Острогозьку – до цієї землі відійшли Острогозький, Валуйський, Бирюцький і Богучарський повіти Вороніжчини, Новооскільський повіт Курщини повністю і Корочанський частково, а також частина Старобільського повіту Харківщини. Інші східнослобідські території увійшли до складу таких українських земель: Слобожанщина (або Слобідщина) з центром у Сумах – Суджанський і Грайворонський повіти Курщини, Посем'я з центром у Конотопі – Путивльський (зараз у складі України крім Крупецької волості) і Рильський повіти на Курщині, окрема земля Харків – до неї відійшла частина Білгородського повіту Курської губернії з містом Білгородом, і Донеччина з центром у Слов’янську – до її складу увійшли частини Корочанського і Білгородського повітів Курщини.  

 

Але влада УНР на східнослобідських землях існувала тоді тільки теоретично. З грудня 1917-го року ці землі були окуповані російськими більшовиками. Тільки після підписання більшовиками Берестейської угоди з німцями та визнання незалежності України, червоні війська частково покинули Східну Слобожанщину. 10 квітня 1918-го року німці увійшли до Білгороду, «нейтральна зона» поміж більшовицькими і німецькими військами проходила повз Рильськ, Кореневе і Суджу, а також північніше Білгороду. Всі землі, що були зайняті німцями, увійшли до складу України. Тоді ж у Курську розпочалися мирні переговори між Україною та Росією щодо встановлення державного кордону між ними. Закінчилися переговори вже у Кореневі, підписанням договору про перемир’я.

 

Таким чином, фактично до складу України увійшла лише вузька смуга території Східної Слобожанщини вздовж північного кордону колишньої Харківської губернії, а із повітових центрів – тільки Грайворон і Білгород. Але юридично незалежна Україна продовжувала вважати своїми всі землі, що були населені етнічними українцями. Гетьман України Павло Скоропадський, що захопив владу у Києві, усунувши Центральну Раду, підтвердив право України на володіння Східною Слобожанщиною, і таким чином, українською на той час вважалася величезна територія, що сягала в глибину на 250 кілометрів у бік сучасної Росії. Скоропадський скасував адміністративне поділення України на землі, відновивши губернії – Рильськ і Суджа повинні були стати частинами Чернігівської губернії,  Білгород, Грайворон, Короча, Новий Оскіл, Валуйки, Острогозьк, Розсош і Богучар увійти до складу Харківської губернії.

 

В червні 1918-го року розпочинаються нові переговори між Україною та радянською Росією щодо розмежування державного кордону. Видатний український етнограф Микола Сумцов склав тоді доповідь, у якій наголошував на тім, що Слобожанщина - саме українські землі, й наводив для цього результати перепису 1897-го року, з чого виводив, що українське населення Харківської, Курської та Воронізької губерній слід вважати слобожанами, які мають право на самовизначення. Про бажання бути у складі України висловлювалося і саме населення цього краю – в архівах України збереглися, наприклад, Звернення населення Білгородського повіту до Павла Скоропадського про приєднання до України від 3 червня 1918-го року, та Звернення делегатів південних повітів Воронізької губернії до П. Скоропадського про звірства більшовиків і бажання народу бути у складі України від 6 липня 1918-го року. Але Російська делегація категорично відмовилася визнавати за Україною право включення до своєї території окремих місцевостей Курської та Воронізької губерній з переважаючим українським населенням, яке прагнуло стати громадянами Української держави. Переговори закінчилися без будь-якого результату.

 

Зате більш плідними були переговори між урядом України і козаками Дону, які теж проголосили державну незалежність. 8 серпня уряди України і Дону домовилися про відмову від територіальних претензій - міждержавний кордон було встановлено по межі між Областю війська Донського з одного боку та Воронізькою, Харківською і Катеринославською губерніями з іншого, таким чином Східна Слобожанщина визнавалася урядом Дону як територія України.

 

Відчуваючи загрозу для своїх східних рубежів з боку Радянської Росії, уряду Української держави доводилося держати на східнослобідському прикордонні значні військові сили. Ось що про це пише Аркадій Животко: «Совєтська влада, що на початку 1918 року вже остаточно опанувала Слобожанщиною, залишила Подоння в складі Воронезької губернії зо всіма наслідками. Проте розпочатий рух за приєднання цих земель до України не вгавав. Відгук його знаходимо між іншим на весні 1918 року, коли невелику частину Подоння було обсаджено українськими військами (окрема Запорозька дивізія). Лінія обсадження йшла від слободи Кантемирівки через Новомарківку, Пантюшино, Бондарівку й далі, пересікаючи слободу Ровеньки (Острогозький повіт). На правому крилі дивізії, в слободі Новомарківці, була розташована залогою кінна сотня 1-го Запорізького полку ім. гетьмана Петра Дорошенка, в слободі Пантюшиній та Бондарівці стояла Дорошенківська піхота. Штаб полку на чолі з командиром полк. Загродським знаходився в слободі Кам’янці, повіту Старобільського (суміжного з Богучарським повітом, що за проектом Центральної Ради мав входити також до Подоння). На північ від дорошенківців демаркаційна лінія була обсаджена такими частинами тієї ж дивізії: 2-ий Запорізький полк на чолі з полковником Петром Болбочаном, що займав простір майже до слободи Ровеньки; а ще дальше на північ – 3-ій Запорізький полк ім. гетьмана Богдана Хмельницького під командою полковника Олександра Шаповала».

 

Готувалися до війни і більшовики. У Курську було сформовано «Український центр» і готувалася до бою Друга повстанська дивізія під керівництвом начдива Аусема. Дивно, що більшовики відмовлялися вважати ці території українськими, але формували свої «українські» угрупування саме тут, на Східній Слобожанщині. Правда, людей з українськими прізвищами в цих нібито «українських» організаціях було занадто замало, а все більше такі як Аусем, Коцар, Ісакович. 28 листопада 1918-го року в Курську створено і Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Юрієм П’ятаковим, для політичного завуалювання інтервенції РРФСР проти України. Цікаво, що спочатку цей більшовицький уряд називався урядом УНР, мабуть для того, аби збити неписьменне українське населення з пантелику. У своєму Маніфесті від 29 листопада ТРСУУ оголосив про повалення влади гетьмана і поновлення радянської влади, скасування всіх законів, наказів і договорів як гетьмана та його уряду, так і Центральної Ради, закликав до боротьби проти Директорії. Так розпочиналася нова українсько-більшовицька війна.

 

З початком бойових дій цей маріонетковий «український більшовицький уряд» переїхав до Суджи. (Суджа заснована у 17-му столітті як сотенне місто Сумського полку, з 1779-го року повітове місто Курського намісництва, пізніше губернії. За переписом 1926-го року в Суджанській волості - 61,2% українців, у Суджі - 30,8%). Але швидко захопити слобідські землі більшовикам не вдалося – тільки 20 грудня 1918-го року Червона Армія змогла увійти до Білгороду. Відразу було оголошено про входження цього міста до складу радянської Росії, а 24 грудня до Білгороду перебрався і уряд П’ятакова. На початку січня 1919-го року радянське військо зайняло Харків. 6 січня 1919-го року Тимчасовий робітничо-селянський уряд відмовився від визначеної Центральною Радою назви - УНР. Нова офіційна назва держави відтоді встановлювалася за аналогією з радянською Росією - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). 7 січня уряд переїхав з Білгороду до Харкова, який став віднині новою столицею радянської України. Нижче надаю повний список представників цього уряду, аби ви могли пересвідчитися, скільки там було справжніх українців: П’ятаков, Аверін, Блюмберг, Боголєпов, Власенко, Ворошилов, Жарко, Забара, Затонський, Земіт, Квірінг, Коцюбинський, Магідов, Межлаук, Подвойський, Раковський, Рухимович, Сергєєв, Хмельницький, Шліхтер, Шварц. Висновки робіть самі.

 

Багатьом українцям, уродженцям Східної Слобожанщини, довелося відступати з рідного краю разом з військами незалежної України. Довго ще дехто з них воював у лавах УНР в різних куточках України. Згадаю тут про долю підполковника Армії УНР Івана Лиходька. Іван Лиходько народився 29 серпня 1893-го року у місті Суджі Курської губернії. У царській армії мав звання поручика. Навесні 1919-го року служив у складі 19-ї пішої дієвої дивізії Північної групи Дієвої армії УНР. Брав участь у боях під Костополем. Згодом - старшина 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. У складі 2-го кінного полку ім. І. Мазепи брав участь у Першому Зимовому поході. Лицар Залізного Хреста. У другій половині 1920-1923 рр. - старшина штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. За Польщі жив у місцях колишніх бойових подвигів своїх та своїх побратимів. У 1942-му році створив у Костополі три сотні «Поліської Січі» отамана Бульби-Боровця. Наприкінці 1942-го року сотні було роззброєно, а І. Лиходька заарештовано й ув'язнено німцями. Через місяць був звільнений, керував партизанським загоном у районі Луцька. Загинув у 1943-му або 1944-му роках.

 

Хоча в першій половині 1919-го року Східна Україна і була окупована більшовиками, а уряд створеної ними УСРР був слухняною іграшкою в руках Москви, та все ж прагнення українців Східної Слобожанщини бути у складі єдиної України, змушував більшовицьких владарів УСРР вимагати від більшовиків у Москві втілення у життя ленінських принципів «права націй на самовизначення», який відносно українців Східної Слобожанщини поки що не спрацьовував. Цілих шість разів впродовж 20-х років 20-го століття скликалася спеціально створена для цього російсько-українська комісія для визначення спільного кордону між двома радянськими республіками. При першому скликанні комісії 1922-го року українська сторона вимагала прилучення до України чотирьох повітів Вороніжчини (Острогозького, Богучарського, Бирюцького і Валуйського) і одного Курщини (Грайворонського). Але Росія згодилася передати Україні тільки дві волості Курської та дві волості Воронізької губерній. Таким чином за межами УСРР залишилося тоді більше мільйона східнослобідських українців.

 

У 1923-1924 рр. український уряд, спираючись на прагнення переважної більшості українців, вимагав передачі до УСРР Чорноморії (української частини Кубані) та деяких повітів Курщини, але цього разу так нічого і не отримав. Висувалася вимога щодо Східної Слобожанщини і на засіданнях спільної комісії 1924-1925 років. Але Росія мотивувала свою відмову тим, що економічно території Східної Слобожанщини прив’язані до своїх губернських центрів – Курську та Вороніжу, які знаходяться на російській етнічній території. Тоді наступного разу, осінню 1925-го року, українська делегація підготувала розгорнутий економічний план щодо Путивльського повіту Курщини, який у господарських відносинах більше орієнтувався на українські Суми, ніж на російський Курськ. Таким чином Україна змогла святкувати перемогу – рішенням від 16 жовтня 1925-го року до УСРР прилучався Путивльський повіт (без Крупецької волості, тепер село Крупець відноситься до Рильського району Курської області), а також Криничанська волость Грайворонського повіту з двома неповними волостями Грайворонського і Білгородського повітів. Саме тоді до України було повернуто село Миропілля, колишнє сотенне місто Сумського полку, яке і дотепер відноситься до української Сумщини.

 

Але перемога ця була частково Пірровою. Взамін за Путивльський повіт Україні довелося відмовитися від Таганрозької округи, населеної здебільшого українцями, і теж нібито з «економічних» міркувань. Так довела тоді Росія, що просто так віддавати нічого не буде.

 

Наступного разу, в 1926-му році, Україна змогла прилучити до себе ще Троїцьку волость з Валуйського повіту Вороніжчини. Та вже у 1927-му році російська делегація остаточно заявила, що інші землі Східної Слобожанщини українськими вона не вважатиме. Це була остання зустріч двох комісій. У Москві владу до своїх рук міцно перебирав Сталін, і всяка ініціатива з місць тепер заборонялася. Так утворився той українсько-російський кордон, який існує і зараз.

 

Цікаво, що останній раз ідея про прилучення Східної Слобожанщини до України висувалася гітлерівською Німеччиною. У квітні 1941-го року нацистський ідеолог Альфред Розенберг, за дорученням Гітлера, створив план організації Райхскомісаріату Україна, до якого крім українських, мали увійти і російські землі аж до Волги. Східна Слобожанщина, за радянським адміністративним поділенням, повинна була стати частиною генеральних округів «Вороніж» і «Курськ» цього Райхскомісаріату. На щастя, ці нацистські плани залишилися нездійсненими.

 

 

Східна Слобожанщина як частина незалежної України: мапи.

 

У складі УНР:

http://pics.livejournal.com/riwnodennyk/pic/000103k5

 

У складі Української Держави гетьмана Скоропадського:

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/2/2c/Ukrainian_State_1918.5-11.png
Категорія: Мої статті | Додав: rostik (11.09.2012)
Переглядів: 167 | Теги: Східна Слобожанщина в боротьбі за н | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: